“Навіть якщо б я був останнім українцем, я все одно боровся б за Україну”. Цей вислів Левка Лук’яненка наводить в одному зі своїх політичних есеїв інший відомий дисидент – Валентин Мороз. Від того часу, як були сказані ці слова, минули десятиліття, пройшла ціла епоха, і сьогодні, як зауважує сам 80-річний Лук’яненко, мало хто з молодих мешканців України може уявити, що колись за одне слово могли посадити за грати, за політичну діяльність – присудити до страти. Протистояння між Президентом Віктором Ющенком і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко розкидало по різних боках барикади Левка Лу’яненка і його колишнього соратника Степан Хмару. Судити про моральність чи аморальність цих політичних розборок – невдячна справа. З Левком Лук’яненком можна погоджуватись чи не погоджуватись, але за все зроблене і пережите він заслуговує якщо не на вдячність, то принаймні на повагу. – Левко Григорович, у Вас є певні претензії до Президента Віктора Ющенка. У чому конкретно вони полягають? –Ну, по-перше, я не став побіч Юлії Тимошенко, щоб воювати проти Віктора Ющенка. Вони для мене Прем’єр-міністр України і Президент України, а не приватні особи. І ставлюся до них залежно від ефективності їхньої діяльності на користь України. По-друге, щодо Президента. Всякий політик діє в обставинах і на основі інформації, яку він має і яку я можу знати не повністю, і тому певні його дії можуть здаватися помилковими, хоч у дійсності вони не помилкові. Проте є справи загальновідомі і щодо них судження сторонньої людини можуть бути цілком обґрунтовані й «законні». Президент – керівник держави. Ми його обрали на цю посаду і ми, як виборці, маємо право вимагати від нього сумлінного виконання ним своїх службових обов’язків і діяти послідовно й розумно в захисті інтересів України та її громадян. Критика Президента в демократичній державі – це нормальне явище. Президент не гніватися за неї, а прислухатися до неї повинен. Я ніколи не вважав, що Президент зможе розв’язати всі українські проблеми, але у громадян України є критерії для оцінки діяльності Президента – це його (і всіх громадян, хто його підтримував) передвиборча програма під назвою «Десять кроків назустріч людям». На жаль, Президент не став її виконувати. Агітуючи за Ющенка, я, виходить, обдурював виборців. Із Президентом з 2005 року я мав дві зустрічі. Перша зустріч була 19 січня на Водохрестя. У нас відбулася конструктивна розмова впродовж п’ятнадцяти хвилин. Коли я вийшов із його кабінету, у коридорчику стояли люди, які очолювали його виборчу кампанію: Тарасюк, Пинзеник, Порошенко та інші. Серед них був і Піскун, генеральний прокурор. За мною з кабінету вийшов Ющенко, привітався з двома, Піскуна впритул не бачить, оминає і вітається з іншими. Це був сигнал, що Президент звільнить Піскуна, який прислужував клану Кучми і абсолютно не дотримувався законності. Одначе після того генпрокурора Піскуна Президент не звільнив. Хотів звільнити, але не звільнив! Я зрозумів: бандити не сидітимуть у тюрмі. – Вплив оточення? – Так, хтось покерував. В чиїх інтересах було не міняти Піскуна? Ось той момент, від якого я перестав розуміти Президента. Він мене запросив у 2005 році очолити комісію із помилування. Я, в принципі, не прагнув цього, не хотів збільшувати собі навантаження, але Президента я шанував, і погодився допомагати йому. Потім мені треба було з ним зустрінутися для обговорення його політики щодо милування злочинців. Президент не прийняв мене ні 2006, ні 2007 року. У 2008 році він прийняв мене після того, як я написав заяву про відмову від праці. – Що це був за прийом? – Я виклав три проблеми щодо стратегії розвитку України та одне маленьке питання щодо відзначення 20-річчя УГС. Президент надав велику допомогу у відзначенні 20-ліття Гельсінської спілки. І активісти УГС вдячні йому, що дводенне відзначення перетворилося у дводенне свято ветеранів боротьби за демократизацію та національну свободу. – Як Ви оцінюєте діяльність Президента загалом? – Діяльність Президента багатогранна, тому її не можна характеризувати одним словом. Не можна заперечувати багатьох його вельми позитивних дій: завдяки йому Верховна Рада ухвалила закон про визнання Голодомору геноцидом українців, він присвоїв звання Героя України генералу УПА Чупринці (Роману Шухевичу), приділяє велику увагу вшануванню пам’яті жертв голодоморів в Україні. Важливо, що у нападі Московщини на Грузію президент став на бік жертви проти агресора. Його прагнення зробити Україну членом НАТО надзвичайно важливе для майбутньої долі України, але, на жаль, Президент зініціював події, які роблять неможливим вступ України в НАТО. В НАТО приймають країни, в яких є внутрішня стабільність. Боротьба Президента з Прем’єр-міністром Уряду його ж помаранчевої коаліції упродовж тривалого часу перетворює Україну на міжнародній арені у предмет насмішок і глузування і робить неможливим надання їй ПДЧ. Нарешті вихід партії «Наша Україна», в якій Президент є почесним головою, з коаліції до краю загострив кризу влади. Замість того, щоб помаранчевою коаліцією боротися проти Партії крупного капіталу за створення середнього класу, Президент потурає йому, що збільшує провалля між купкою мільйонерів і народом України і штовхає людей тікати з України в пошуках хліба. Ющенко розумний чоловік. Але він має життєвий досвід бухгалтера, ну, голови Національного Банку. – Коментуючи Вашу позицію, дехто побачив за Вами «тінь» Юлії Тимошенко. – Ми працювали з Юлею Тимошенко з 2002 року до осені 2006 року в одній фракції. Я далі не пішов на вибори, бо вважав, що досягнув того віку, коли маю уступити місце молодшому поколінню політиків. Ми розсталися в добрих стосунках. Що стосується політичної лінії, то я казав, що люблю не Ющенка, не Тимошенко, а Україну і оцінюю діяльність Президента, Прем’єра, Голови Верховної Ради в залежності від того, чи вони діють в інтересах України чи у власних інтересах, в інтересах нашого народу чи в інтересах своїх кланів. – Ви кажете, що Віктор Ющенко не виконав своїх передвиборчих обіцянок. Але ж їх виконання мало залежати від злагодженої роботи Президента й уряду. Тож і Кабмін Юлії Тимошенко, Юрій Луценко зокрема, винний, наприклад, у тому, що бандити не сидять у тюрмах. – Уряд подавав нову кандидатуру на посаду Генерального прокурора з метою активізації боротьби проти корупції та Президент не захотів замінити його, а від Генерального прокурора, власне, і залежить боротьба зі злодіями. Та сама відповідь буде і від Луценка: ось, ми підготували матеріали, подали в Генеральну прокуратуру, а Генеральна прокуратура не порушує кримінальні справи і таким чином зводить нанівець зусилля Міністерства внутрішніх справ. – Між іншим, Ви дорікнули Ющенкові, що замість того, щоб покарати бандитів, він наблизив їх до себе. Кого Ви мали на увазі під «бандитами»? – Коли він сказав, що бандити будуть сидіти у тюрмі, то він мав на увазі конкретних людей. Ось тих, кого він мав на увазі, я також маю на увазі (сміється). – Діяльність Президента щодо визнання Голодомору багато в чому співзвучна із Вашими ідеями. Чи задоволені Ви тим, як діє у цій царині Віктор Ющенко? – Я дуже задоволений тим, що тепер фактично те все, що робила Асоціація дослідників голодоморів в Україні з 1992 року, бере на себе держава. Президент видає укази, якими зобов’язує місцеві органи влади збирати свідчення жертв голодомору та тих, хто безпосередньо причетний до трагедії. Жаль, що через відсутність у державі виконавської дисципліни та суцільну корумпованість, в областях часто не свідчення збирають, а складають фіктивні папери з метою привласнити гроші, що їх відпустили з бюджету на цю благородну справу. Хочу додати, що людей які є справжніми свідками голоду 1932-1933 років майже не залишається. Україна має ще якихось два-три роки для збору свідчень – надзвичайно цінної історичної інформації. – Складається враження, що захопившись жертвами Голодомору, Президент зневажає своїми живими співгромадянами. А у нас фіксують прихований голод. І є просто величезна кількість порядних сімей, де працюючі батьки ледь можуть утримувати навіть двох дітей. Через це така гуманітарна активність Ющенка викликає сильне роздратування… – Безперечно. Коли я їздив і виступав з лекціями про Голодомор, це питання задавали. Жити справді важко, та все-таки це не той стан, коли людина з голоду вмирає. Тобто, коли ми говоримо про голодомор 32-33 років, чи 46-47 років, – люди помирали з голоду. Тепер ніхто не помирає з голоду. Це велика різниця. Коли ж говорити про погане життя упродовж усіх 17 років незалежності, то відповідь зрозуміла: всі ці роки Україною урядують не націоналісти, які дбають про націю, а партноменклатура з червоним директоратом, що думають не про благо України, а про свої сімейні палаци і вкупі перетворилися на егоїстичні мафіозні клани. Відбулося зрощення влади з непатріотичним бізнесом. Така влада не може бути справедлива і того вона має бути змінена! – Але люди, які ховають бізнес в офшорах, є в кожній політичній команді. Чи можете Ви назвати політика, який би був чистим від всього цього? - Я весь час належав до групи людей у Верховній Раді, яка сама не нагромаджувала собі капітал і жила на заробітну плату, яка прагнула до того, щоб в Україні була справедливість і щоб та економічна спадщина , яку Україна успадкувала від імперії, була відповідно трансформована на благо всієї української нації. На жаль, ми були завжди в меншості. – Чи не думаєте Ви брати участь у цих виборах до Верховної Ради, хоча б у ролі радника, консультанта? – Постараюся на це тратити часу якнайменше. – Зараз багато говорять про зміни до Конституції. На Вашу думку, як правника, чи треба їх проводити? – Я є прихильник президентсько-парламентської форми правління. Тому для мене виглядає найпростішим і найреальнішим шляхом вдосконаленням Конституції – це скасувати реформу, яку зробили в 2004-му році, і повернутися до попереднього тексту. Сучасні суперечки між президентом і прем’єром закладені в самій Конституції недостатнім розмежуванням їхніх повноважень. Коли б замість Ющенка і Тимошенко поставити якихось Петренка і Іваненка, то через місяць почнеться та сама боротьба між ними. Хочу підкреслити: за теперішнього рівня політичної культури і свідомості нашого народу, абсолютно неприйнятною для України є парламентська форма правління зі скасуванням посади Президента. – Чи можлива консолідація там, де три гетьмани на двох українців?.. Фраза «де два українці там три гетьмани» – це вигадка. У кожної нації є боротьба за лідерство, тільки що у давніх демократичних державах ця боротьба введена у рамки закону і освячена традицією, а в Україні ще не введена і не виробилася відповідна традиція. Консолідація можлива. Україна стала на шлях незалежного розвитку. Тільки сімнадцять років ми живемо в умовах демократії. Демократія дає можливість виховуватися українській інтелігенції. Із української інтелігенції формуються еліти: художня, політична, військова тощо. Нове, молодше покоління уже не знає, що таке Сибір, не боїться КДБ, не боїться висловлювати свої думки. Воно навіть не знає, що можна за слово було сісти в тюрму. В Україні вперше за триста років можливий діалог між народом і інтелігенцією. І цей діалог, і свобода дають можливість інтелігенції усвідомити свою відповідальність за долю нації. А народові дають можливість зрозуміти неправильність пропагандистської тези буцімто всі люди рівні. Це протиприродно. Справедливість у рівності перед законом, а не рівність між собою. Всяка нація плодить розумних і ще розумніших людей і треба тим розумним довірити керувати нацією. А в нас поки що немає тої довіри, бо ми за триста років привикли владу вважати за чужу, злу й погану. І не довіряти їй. У нас були підстави їй не довіряти, бо була вона окупаційна. Тепер влада наша. І якщо вона погана, то це ми таку створили своєю пасивністю. Треба знати біографії людей, яким довіряємо керувати собою. Виборчий бюлетень – це велика політична зброя, а не папірець, який можна продати за кілограм гречки. Думаю, років через 10-15, через кілька виборчих процесів молодше покоління дозріє політично і витіснить теперішню керівну верству, яку я не називаю елітою, бо яка еліта, коли вона ігнорує українські національні інтереси, ігнорує українську мову, не знає і не хоче знати нашу культуру і національні традиції. – Я знаю масу молодих людей у Львові, які мислять радикально націоналістично. Я знаю масу людей у Донецьку, які мислять совково. Але більшість із тих, кого я знаю, мислять просто прагматично. Так може, саме за такими людьми майбутнє? – Кожна нація складається з двох частин. Дев’яносто п’ять відсотків людей і п’ять відсотків людей. Оті п’ять відсотків – це люди, які виробляють ідеї, концепції, політичні доктрини, це ті люди, які щось винаходять, конструюють. Дев’яносто п’ять відсотків живуть у сфері матеріальних інтересів. Вони добрі майстри, добре трудяться, творять матеріальні цінності. Це змінено не може бути. Бо це природа кожної нації. Те, що є совковість серед молодих на східній Україні, пояснюється дуже просто. Бібліотеки заповнені старою комуністичною літературою, наприклад, книжками про Косіора, Дзержинського та інших «героїв» серії «Жизнь замечательных людей»… Майже немає кінофільмів про тисячолітню історію України, про культуру. На заході влада демократичніша, вона зразу поусувала пам’ятники катам української нації, а на сході, на жаль, залишилося як було і при комуністичному режимі. – Ви все говорите про імперську спадщину. Але народ, здається, більше ніколи не переживав такого емоційного піднесення, як під час Жовтневої революції. І чути, зараз що раділи, боролися, голодували і гинули тоді – дарма - якось образливо навіть… – Існує велике перенесення наголосів щодо історії революції в Росії і щодо боротьби в Україні за самостійність. По суті справи, комуністичній пропаганді за 70 років, вдалося навіяти громадянам абсолютно фантастичні поняття про реальні історичні процеси. – Але Скрипник, Тичина, Хвильовий підтримували більшовиків. Винниченко і Петлюра були соціалістами. – Так, вони були соціалістами і вірили, що одна соціалістична держава не може почати війну проти другої соціалістичної держави. Тим часом російські соціалісти розв’язали три агресивні війни у 1917-1919 роках проти України і накинули українцям колоніальне рабство на 73 роки. – У відповідь на Ваш розрив із Президентом Степан Хмара написав відкритого листа з рядом звинувачень на Вашу адресу. Ви, здається, на нього так і не відповіли… – По-перше я не розривав з Президентом. Він Президент держави, якої я є громадянин. Я хотів би, щоб він був більше державником і використовував юридичну силу супроти злочинців і тому в заяві вказав на кілька державних проблем, які Президент не розв’язує. А з Хмарою я готовий був дискутувати з будь-якої політичної проблеми. Можу визнавати свої помилки, але коли він веде мову не про державні чи політичні справи, а переходить на особистість і вдається до прямої брехні, то це стає гидко. Про нього можу сказати: весь його політичний шлях – це суцільне хитання із одного боку в інший, а відкритий лист переповнений наклепами та брехнею, хай залишиться на його совісті. На лист Хмари відреагувала моя дружина, та її листа мало хто опублікував. – А яка була реакція Віктора Ющенка? Я написав заяву, що складаю із себе повноваження Голови комісії з помилування при Президенті України, будучи незадоволеним його діяльністю. Президент видав указ про моє звільнення. Розмову вела Юлія Абібок, "Остров"
